A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Станишівська громада
Житомирська область, Житомирський район

Станишівка

Село Житомирського району, центр сільської Ради, до якої входять села Станишівка, Бистрі та Слобода-Селець.

Розташована Станишівка на правому березі річки Тетерів, за 9,5 км  від обласного центру. Село Житомирського району. Частково село розташовано вздовж траси обласного значення  Т-18.

Абсолютна висота над рівнем моря 160 м, географічні координати села: 50*13’13’’ пів. ш. 28*42’58’’ сх. д., клімат помірно континентальний, ґрунти дерново-підзолисті, місцями супіщані. На околиці села ростуть острівки мішаного лісу. Село розташоване в місцевості, де Поліська низовина переходить у Придніпровську височину (територія Українського кристалічного щита, де на поверхню виходять граніти).

Походження назви села

Село відоме з 1616 року.

Походження назви  села Станишівка, в історії припускає  багато версій.

За однією з них село названо в честь краківського  єпископа Станіслава (Станек, Станеш) Щепановського (1030-1079), канонізованого у 1253 році, який вважався небесним покровителем Польщі.

Інша версія, що станишівський міст служив шляхом до  пристанища  козацького стану,  звідки і пішла назва села Станишівка.

Говорять, що тут зупинявся малоросійський гетьман І.Мазепа,  в часи при переході з Житомира до Бердичева.

В науково-популярному виданні «Житомир древній» згадується Станишівське городище, як пам’ятка  археології. Воно знаходилось на підвищенні правого берега р. Тетерів. На плані було округле, розміри 43х35 м. По периметру зберігся розораний вал. Схили задерновані. Обстежували археологи С. Гамченко у 1923 році, М. Кучер в 1973 році. На поверхню було зібрано кераміку 12-13 ст. та 14-17 ст. Вважають, що городище, можливо служило форпостом Житомирському замку з південної сторони. Городища навколо Житомира були пов’язані між собою, замку в 14-15 ст. належали села Станишівка, Псищі (Зарічани), Соколова гора, які несли повинності на користь замку.

Назва села не змінювалась.

Історичні відомості с. Станишівка

Історія села Станишівка, як і історії  багатьох інших навколишніх сіл,  нерозривно пов’язана з історією міста Житомир.

Не тільки татари зазіхали на нашу землю, у 1320 році Литовське військо захопило Житомир. Але зазнавши поразки від місцевого населення, змушене було відступити. В середині XIV століття литовські феодали поновили походи на Київську Русь і після 1392 року землі біля Житомира були поневолені Литовською державою. Після загарбання земель литовським князем Вітовтом Житомир і околиці відійшли до складу Великого Князівства Литовського. Нові господарі взялися зміцнювати і відроджувати міста краю, Житомир розвивався, зростав, зростало  його населення.

У 1471 році було утворено Житомирський повіт цієї середньовічної держави.

З люстрації 1545 року відомо, що до Житомирського замку належали 9 сіл, 3 яких 6 вже за ним не рахувались, бо перейшли у приватну власність.

Після Люблінської унії 1569 року Житомир і всі «замкові» села опиняються під владою Польщі, місто на довгі роки переходить у власність польських феодалів.

За даними люстрації 1615 року, міщани Житомирського замку ніяких робіт не виконували, окрім «толоки» при державній справі. Сума доходу 474 форинтів литовських 20 грошей. До того староства належать села: Газінце (Hazince), Важків (Vaszkiv), Станишівка, Піщево (Псище) – нині Зарічани, Барашівка та інші. Млини того староства: під замком на р. Кам’янка, на р. Тетерів, у Станишівці і в Газінцях.

Загострювалась боротьба селян, у Житомирському повіті відбувся цілий ряд повстань. У 1648-1654 роках вибухнула народно-визвольна війна на Україні під проводом Богдана Хмельницького за визволення з-під польського-шляхетського гніту.

Новий етап визвольної боротьби ознаменувався участю жителів Житомира та довколишніх сіл разом з козацькими полками М. Кривоноса у боях проти загону Я. Вишневецького, які відбулися під стінами житомирського замку. В 1648 році козаки звільнили Житомир і навколишні села від польських магнатів.

В 1654 році відбулося возз’єднання України з Російською імперією, яке дало змогу українському народу на деяку передишку і можливість відбудувати села і міста після воєнних дій.

За люстрацією 1765 року, їх річний дохід становив 40 тисяч злотих. Цей дохід давало місто Житомир, 2 фільварки (власне господарство феодала), села Язинка (Гадзинка), Станишівка, Вереси, Важків (Вацьків, нині – Глибочиця), Псищі (Зарічани), а також млини, винокурня, корчми в межах житомирського староства.

У 1667 році, Андрусівський мирний договір між Росією і Польщею, територія Житомирського повіту, як і більша частина України, знову потрапила під польсько-шляхетське ярмо на 126 важких років.

Посилювався національний та духовний гніт на людей, забороняли розмовляти на власній мові, проповідувати православ’я. В цей час збільшуються повинності, які мусили відробляти селяни.

Поширення гніту призвело до масової участі селян у гайдамацькому русі, народних повстаннях.  В 1768 року під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти, відомий в історії під назвою Коліївщина. Не маючи достатніх сил для придушення повстання і боротьби з частиною шляхти, яка оголосила про створення Конфедерації і відділення частини воєводств Польщі від Речі Посполитої, польський уряд звернувся до російського царя з проханням ввести війська в Правобережну Україну для придушення гайдамацького руху. Це страшне рішення Польщі мало жахливі історичні наслідки як для самої Речі Посполитої (бо вело до її загибелі), так і для України та Житомира (бо закінчувалось їхнім наступним відходом до Російської імперії, а згодом до СРСР).  Донські козаки оточили місто, а гусари вдерлися в нього з боку села Станишівки. Однак місто героїчно захищалося і росіяни не змогли його взяти з першого разу. Почалась облога, а згодом — другий штурм. У полум’ї пожежі згоріла велика кількість жилих будинків, кафедральний та по-єзуїтський собори, будинок капітули і єпископа, було зруйновано Житомирський замок, загинуло багато людей як мирних жителів, так і захисників міста.

Люстрація від 1789 року описує й села, які належали до староства: Станишівка, Селець, Слобода Затетерівська, Псище, Альбинівка, Побитівка, Богданівка, Соколова гора, Важків, Газинка, доход від яких становив 39351 злотий 20 грошів. У ґрунті староства було багато болотної залізної руди, яку з сіл доставляли на рудні, де з неї отримували якісне залізо.

Наслідки другого та третього поділів Речі Посполитої у 1793 році, разом з іншими територіями Правобережної України та Київського воєводства Житомир і навколишні села включені до складу Російської імперії. 13 квітня 1793 року за наказом імператриці  Катерини ІІ  було створено Ізяславську  губернію, до її складу увійшли колишні землі Волинського та  Київського воєводства. В тому числі і Житомир з навколишніми селами. Указом від 1 травня 1795 року Ізяславську губернію перейменовано на Волинську.

З 1797 року, протягом всього ХІХ століття та до початку ХХ століття Станишівка входила до складу Житомирського повіту Волинської губернії.

Землі Волинської губернії потерпали від інших стихійних лих: пошесті, пожежі, епідемії, які згадуються в документах міських архівів.

ХІХ століття, для Житомира та прилеглих сіл, стало періодом стабільного та поступального розвитку. Урядова політика була спрямована на послаблення впливу польських поміщиків, була проведена інвентарна реформа1848 року та селянська реформа 1861 року. За інвентарною реформою відробітки для селян були обмежені трьома днями на тиждень панщини та дванадцятьма згінними днями влітку, за реформою 1861 року селянам було передано значні наділи землі для ведення особистого господарства.

З будівництвом приміських шляхів навколишні села розросталися, зростала чисельність населення. Прокладаються нові вулиці, вирубуються ліси для господарських потреб.

У 1861 році на кошти держскарбниці була побудована дерев’яна церква Святого Миколая.

За архівними матеріалами вдалося з`ясувати, що кладовище принаймні в кінці XVIII століття вже функціонувало, а цвинтарна церква була приписана до Свято-Миколаївському приходу села Станишівка Житомирського повіту.

В той час по селах, де були церкви, дозволялося відкривати церковно-приходські школи. Закінчити школу мали можливість далеко не всі. Бракувало одягу, взуття, навить часу на навчання. Селяни жили бідно, більшість дітей були зайняті в домашньому господарстві – старші допомагали в полі, менші – випасали худобу або гусей.

Переважна більшість селян були малоземельні або зовсім без землі. Через низьку врожайність, переважна більшість селян жила впроголодь, не всі мали в господарстві робочу худобу і реманент для обробки землі.

Постійне злиденне становище селян в цей період  відбивалося на їх житті. Воно було важким та безпросвітним. Виснажлива робота, низький рівень медичного обслуговування, постійне недоїдання зменшували тривалість життя більшості з них. Столипінська реформа пожвавила активність селянства, сприяючи посиленню його підприємливості, господарської ініціативи і, як наслідок, подальшому його розшаруванню. Більша частина селян поступово піднімала загальний рівень життя, утворюються господарства заможних селян.

В складний період трьох революцій, громадянської війни, боротьби за політичну владу, іноземної воєнної інтервенції, село не було місцем великих подій, але було завжди кимось  окуповане:  татарами, Литовське військо, панська Польща, Російська імперія.

Після виснажливої Першої світової війни, лютнева революція 1917 року, революційні події в Петрограді (25 жовтня 1917 року), Українська народна республіка, встановлення більшовиками Радянської влади у містах і селах всієї Російської імперії.

Поряд з цим – боротьба українського народу за власну демократичну державу, розгул банд різних політичних партій, боротьба залишків царської армії та білогвардійців за відновлення влади царя. Все це залишало болючі рубці на селянстві, які хотіли мирного життя та господарювання на власній землі.  Усі метання та поневіряння селян від одних політичних керівників до інших призвело до зневіри та політичної апатії; голод, постійні грабунки воюючих сторін призвели до того, що більшість селян підтримали більшовицький режим.

Виступи селян про перерозподіл панських земель охопив 20% повітів України, Тимчасовий уряд для придушення  надсилав військові частини. Але ніякі репресії не змогли зупинити боротьбу селянства за землю, вони  вважали на землі повинні трудитися тільки ті, хто обробляє землю власною працею.

Радянська влада в місті Житомирі була проголошена 8-9 січня 1918 року, але ще протягом 3 років йшла вперта боротьба за політичну владу. Чотирнадцять разів влада переходила з рук в руки.

Після остаточного завоювання Житомира, кіннотою армії Будьонного, були сформовані керівні органи влади Рад на чолі з більшовиками. Розпочалося утвердження влади у селах Волині, на загальних зборах  селян  виступали представники  Волинського партійного комітету більшовиків.  Вони розповідали селянам про міжнародні  події, про суть Радянської влади, про положення закону про землю, закону про комітети  незаможних селян, прийнятих більшовицьким урядом.

Після остаточного утвердження в Україні Радянської влади, відбулися значні соціальні та господарські зміни у житті сільської громади. Запроваджувалися нові форми господарювання, державного будівництва.

Село до 1921 року входило до Волинської губернії, Житомирського повіту, Левківської волості, Житомирського округу (який одночасно було перейменовано на Волинську Левківського району.

Станишівська сільська рада депутатів трудящих була створена в 1921 році.

Внаслідок чергового етапу адміністративної реформи в Україні (червень 1925 року), було ліквідовано губернії, а село віднесено до Іванківського району Житомирської округу. В вересні 1930 поділ на округи в Україні скасувався, натомість встановлено було нові межі адміністративних районів та міст, які безпосередньо підпорядковувалися столиці Харкову (до 1934 року). Станишівка була приєднана до Житомирського міського району.

22 вересня 1937 року було створено Житомирську область.

14 травня 1939 року Указом Президії ВР УРСР «Про утворення Житомирського сільського району Житомирської області» з території Житомирської міської ради виділено сільську зону й утворено сільський район з центром у м. Житомир, до складу якого входила Станишівська сільська рада.
 
Завоювавши владу, більшовики розпочали перебудову держави, політика перебудови народного господарства була розпочата з сіл.

Після революційних подій, за декілька років мирного життя, переважна більшість селян обжилися особистим господарством: худобою та інвентарем, і розлучатися із нажитим хотілось не всім, особливо заможним селянам, так званим куркулям та середнякам.

Зростала країна, проводилася індустріалізація, утверджувався колгоспний лад. Переважна більшість селян жили  впроголодь, важко працювали і жили на своїх наділах. Ті, хто працював в колгоспі, отримували трудодні, які отоварювалися декілька разів на рік. Селяни втікали з села на великі соціалістичні індустріальні будови, в міста – на заводи, фабрики, шахти.

Розвиток важкої індустрії потребував золотовалютних надходжень для СРСР, які давало лише зерно…

Голодомор 1932-1933 років мав повністю скорити господарський дух «самостійників» та загнати їх у колгоспи, де люди роками працювали задарма на індустріальну та військову потугу велетенського Союзу.

Ці роки призвели до страшної трагедії, яка ніколи не зітреться з пам'яті людей, але згадувати про яку вони зовсім не хотіли б. За вказівкою партійних органів та під контролем НКВС «активісти»,які були з місцевих селян, жорстоко карали непокірних, коли насильно забирали весь урожай у селян. Ніякі благання не допомагали, що дітям нема що їсти. «Активісти» з металевими прутами вишукували всі приховані запаси харчів, протикали стіни, землю.

Із настанням холодів, восени 1932 почався масовий голод.

На весну 1933-го року майже не залишилося збіжжя для посіву, важко було сіяти виснаженому голодному люду. Та й погодні умови не сприяли отриманню доброго врожаю. Погода була волога, випадало багато дощів, зерно вражалося хворобами.

За наказом партійної верхівки, було заборонено виїзд селянам за хлібом та продаж їм залізничних квитків. Безпаспортних та без довідкових селян виловлювали  та повертали у рідні села. Щоб контролювати пересування голодних селян на залізницях, почали діяти «заслони» та «оперативно-пошукові» групи ОДПУ.

Після 1933 року у селян не було вибору, одна дорога – до колгоспної праці. Село змушено було жити «по-новому».

Сільська молодь закінчивши семирічку ходили в Житомир на навчання  в середні школи, технікуми, інститути, але більшість залишалась працювати в колгоспі, бо у селян не було паспортів. А без паспорта виїжджати з села не дозволяли.

Провідне місце в економіці цих сіл належало сільському господарству, головними галузями якого були зерново-бурякове рослинництво м'ясо-молочне скотарство. Значне місце посідав хміль.

Велика увага приділялася розведенню не лише ВРХ, а й розвитку конярства, оскільки стояло завдання підготовки коней для Червоної Армії, тому всі перед війною мали коне - заводи.

Трударі колгоспних ланів жили в злагоді, багато і самовіддано працювали,  але і їх не обійшов морок сталінських репресій.

Для України Друга світова війна почалася у вересні 1939 року. Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 році до Української РСР була приєднана Буковина. В цей період територія Житомирщини  була місцем дислокації багатьох частин Червоної Армії.

Трагічна і лиха дата в нашій історії - 22 ЧЕРВНЯ 1941 року, в цей день, о четвертій годині ночі фашистська Німеччина, порушивши кордони СРСР, розпочала воєнні дії на його території. Житомир був серед тих міст, які піддалися бомбардуванням першими.

На початку липня 1941 року розгорнулися важкі бої на території Житомирської області. Не зважаючи на героїзм, мужність і стійкість, радянські війська не змогли стримати переважаючі сили ворога, які проривалися в напрямку Києва.

Після захоплення Житомира та його околиць, почалися чорні дні окупації.

З ХРОНОЛОГІЧНОГО ДОВІДНИКА ПРО ВИЗВОЛЕННЯ ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ 1941 — 1944 рр.

“Село Станишівка окуповане фашистськими загарбниками 9 липня 1941 року. Перший раз визволене Червоною армією 11 листопада 1943 р.

Вдруге окуповане — 18 листопада 1943 року. Остаточно визволене Червоною Армією 31 грудня 1943 року.”

Відправлено окупантами в Німеччину  на роботи — 5 чоловік.

Закатовано та розстріляно — 6 чоловік.

На території Житомирщини діяла підпільна партійна організація.

“Залізнична станція — Станишівка, була окупована фашистськими  загарбниками 9 липня 1941 року, визволена Червоною Армією 11 листопада 1943 року.

Вдруге окупована — 18 листопада 1943 року, визволена 31 грудня 1943 року. ”

Діяло партизанське з’єднання  під керівництвом С. Ковпака.
(Видавництво “Радянська Житомирщина”, 1950 р., ст. 131).

В травні 1945 року  настав довгоочікуваний день Перемоги. Величезними зусиллями всього народу, ціною мільйонів життів, титанічною працею воїнів та мирного населення, народ здобув перемогу над фашистською Німеччиною. З війни не повернулося близько сотні жителів села. За хоробрість і мужність були нагороджені орденами і медалями.

Після Великої Вітчизняної війни перед країною постало завдання відновлення господарства. Руками тисяч і тисяч звичайних людей була піднята з руїн величезна країна. Починають розвиватися підприємства, колгоспи.

Підіймали село з руїн, спочатку жінки, а згодом демобілізовані військові, які поверталися з війни. Не покладаючи рук, люди працювали на полях і фермах.

В ці роки Україну спіткало ще одне лихо, вже після  війни, був голод 1946-1947 рр., правда про який лише починає пробиватися з таємних архівів.

В 1946 році врожай був середній, засухи не було, але його весь здали “на план”, а людям не дали нічого. Початок зими 1947 року, люди відчули нестачу продуктів. Запаси хліба були використані. Хто з людей держав худобу, ті трималися, картоплю використали ще восени, на насіння не залишилося. Люди почали невеликими партіями збиратися і їхати на Західну Україну по хліб. Почали продавати або обмінювати домашній скарб на хліб.

...Весна 1947 рік  кожен день треба  було ходити на роботу  в колгосп, а брати на обід нічого. Держава збирала податки з господарства селян, потрібно було здати: 300 яєць на рік, якщо є кури; є корова – молока 230-250 л на рік; податок за землю, двір, на кожне фруктове дерево і т.п.

«Колгосп ім.Молотова» в с.Станишівка, до якого в 1950 році були приєднані колгоспи «Ленінець» с. Слобода-Селець, «За краще життя» с. Бистрі.

/Рішення № 297 від 28.06.1950 року Виконком Житомирської районної Ради/

В 1957 році «Колгосп ім.Молотова» був перейменований  на «40-річчя Жовтня»
/Рішення № 297 від 17 липня 1957 року Виконком Житомирської районної Ради/

Колгосп «40-річчя Жовтня» села Станишівка, до якого був приєднаний колгосп «Радянський шлях» села Зарічани.
/Рішення № 141 від 19.04.1960 року Виконкому Житомирської районної Ради/

В 1964 році колгосп «40-річчя Жовтня» перейменовано на колгосп «Радянський шлях»  села Станишівка.
/На підставі протоколу № 2 звітно-виборчих зборів від 21.02.1963 року/

Колгосп «Радянський шлях» с.Станишівка і «Колгосп ім.Мануільського» села Піски були об’єднані в колгосп «Зоря» с.Піски.
/Протокол № 1 від 5.03.1974 року об’єднаних зборів уповноважених членів колгоспів/.

Довгий час його незмінним головою був В. Л. Галицький, за свої досягнення та працю на благо нашого району отримав звання «Почесний громадянин Житомирського району».

У 1989 році колгосп «Зоря» було реорганізовано в агрофірму «Зоря», згодом у 1994 році відбувся поділ агрофірми на дві частини – агрофірма «Зоря» (Станишівка) та колгосп ім..Мануїльського у селі Піски.

Одна із трагічних сторінок історії, як для країни так і для нашого села. До лав Радянської Армії були призвані п`ять хлопців у 1982-1983 роках, виконувати свій інтернаціональний обов`язок в ДР Афганістан. Зарудін О.В., Ковальчук А. М., Белецький В. М., Степанчук В. В., Незнайко О. М.

НЕЗНАЙКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ, народився 9 січня 1964 року, закінчив Станишівську школу в 1979 році, в 1983 році закінчив Житомирський технікум МОД. 15 березня 1983 року був призван до лав Радянської Армії, служив в ДР Афганістан. ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ НЕЗНАЙКО ЗАГИНУВ ПРИ ВИКОНАННІ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОГО ОБОВ`ЯЗКУ 31 ЛИПНЯ 1984 РОКУ.
Посмертно його нагороджено Орденом Червоної Зірки.

В Станишівській школі 9 травня у 1989 році було відкрито кімнату-музей Олександра Незнайка, де зібрані особисті речі, листи, нагороди, фотографії, спогади вчителів і товаришів.

Поховали Олександра в рідному селі, де на могильній плиті зроблений напис: «Загинув при виконані інтернаціонального обов`язку».
Одна із вулиць нашого села перейменована на честь Олександра Незнайко.

Розповідь про Олександра Незнайка  у книзі Петра Тарасюка «Листи із пекла» с.201-202.

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь