Станишівська громада
Житомирський район, Житомирська область

Історія села Скоморохи

 


НАШ КРАЙ В ДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ....
  
  Село Скоморохи, Житомирського району, Житомирської області. Виникло близько 12-13 століття на берегах Гуйви.
  Ймовірно, назва села пов’язана зі словом «скоморох». Скоморохи – лицедії-міми, співаки, музиканти, танцюристи, клоуни, фокусники, акробати, борці, дресирувальники. Це слово грецького походження, на Русь прийшло у XI ст. і колись означало «майстер сміхотворства», вперше зустрічається в «Хроніці» візантійського письменника першої половини VII ст. Іоанна Малали. Саме слово скомрах –скоморох має споріднені слова у мовах: литовській (скамаракас), французькій (скарамох), італійський (скарамучія), що означає жартівник.
  У другій половині XIV ст. однією з найбільших і наймогутніших у Східній Європі стала Литовська держава.
  Як один із форпостів на південно-східних околицях Литовської держави Житомир найбільше потерпав від татарських набігів.
  В далекі,далекі суворі часи турецько-татарські набіги були. Народ український, як міг захищався. В тяжкій боротьбі, від навали спасався. На схилах стрімких, де село Скоморохи: вишневі сади і пшеничні лани, жили добрі люди до праці охочі, свою рідну землю любили вони.
  Основним засобом захисту від ворогів для городян і мешканців довколишніх сіл, в тому числі і жителів села Скоморохи, слугував замок, споруджений у XIV ст. на високому важкодоступному пагорбі у межиріччі Кам’янки і Рудавки (від останньої тепер залишився яр з невеликим струмком).
  Важливою складовою оборонного комплексу житомирського замку були підземні ходи. Активне спорудження підземель тривало протягом XV-XVI ст. ,коли жителі міста вимушені були постійно боронитися від набігів завойовників. Підземний хід зберігся і в нашому селі Скоморохи, але дослідити його важко, тому що постійно обсипається грунт і становить загрозу для життя дослідників.
  Татарські орди все на своєму шляху перетворювали у згарище і пустку, нещадно грабували населення, а молодих юнаків і дівчат забирали в полон. Хлопчиків здавали до султанського війська, вони ставали яничарами. Про ці страшні часи народ створив невмирущі поетичні пам’ятники. Так, в одній з історичних пісень співається:


За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство розграбили 
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
І по ногах ланцюг б’ється. 

  Ці рядки можна віднести і до нашого села.
  Наше село теж було розорене і спалене татарами.
  Минули роки Визвольної Війни українського народу проти Речі Посполитої. Селяни села Скоморохи теж брали активну участь у цій боротьбі. Але у 1717р. до Бердичіва повернулися кармеліти, почали відбудовувати кляштор. Вони повернули собі втрачені маєтки в тому числі і Скоморохи. В нашому селі був побудований млин, від якого чинці отримували свій прибуток. На місці де знаходився млин нічого не залишилося. 
Однокласне сільське училище
  В «Пам’ятній книжці дирекції народних училищ Волинської губернії на 1915 рік» вказано, що в селі Скоморохах у 1902 році було відкрито однокласне сільське училище. В документі сказано: « …на содержания учителей отпралено от казни 554 руб. И от общини – 120 руб. Учащиеся – 45 мальчиков и 15 девочек.». Учителем з 11 червня 1911р. до 1 вересня 1913р. був Омелян Іванович Скрипка, який закінчив вчительську семінарію, який мав «содержание – 360 рублей». Закону Божому навчав дітей священик Микола Марчевський з 1 жовтня 1910 року, за «содержание – 60 рублей.» «Класному и хоровому пению обучает учитель Скрипка. При училище имеется 11,2 десятих земли, на которой разведен сад и огород».
  Училище знаходилося в будинку, де зараз розташована сільська бібліотека.


(Бібліотека с. Скоморохи,де було розташоване сільське училище)

Пізніше, з 1914 року викладачем був Комаревич Феодосій Адамович. Ймовірно, він закінчив Коростишівську учительську семінарію, працював учителем в селі Калинівка Житомирського повіту, де одружився зі своєю ученицею Оксаною. Пізніше його перевели в наше село. Крім загальних дисциплін, дітей він також навчав грі на скрипці. Він був єдиним лікарем у селі, ніколи нікому не міг відмовити у допомозі. На початку 20-х  років XX ст. в селі була епідемія тифу. Феодосій Адамович завжди був там, де найважче. Захворів тифом сам і раптова невблаганна смерть забрала молодого лікаря і викладача.

Православна святиня
  Теодорович у своїй праці пише: « Церковь во имя Рождества св. Предтечи и Хрестителя Господня Іоанна. Построєна в 1781 году на средства прихожан. Деревянная, с такою же колокольнею, в 2 верха».
  Вікна розташовувалися високо над землею. Перед входом до церкви ніяких прибудов не було. Надглавний хрест прикрашався легким прозорим орнаментом, що складався із зірочок. В архівному документі йдеться про схожість нашої церкви з сусідською Пісківською, що була побудована у 1913-1914 роках аналогічно і збереглася й досі. Довгий час, до революції, це була одна парафія.
  Збереглася фотографія 1912р., на якій – церковний хор нашого Скомороського храму. У центрі ми бачимо чоловіка в кашкеті – це Гапчук Йосип Самойлович. Він мав дуже гарний голос, співав в Успенському храмі, Києво-Печерської лаври, його запрошували до новозбудованого Пісківського храму, але він залишився в рідному селі. Всі інші – це родина Віннічук. Старостою церкви був Віннічук Василь Антонович (праворуч), поруч – його син Мирон (був регентом хору). Донька Уляни Василівни Олена через багато років безбожної влади продовжує традиції своєї родини і зараз співає в нашому новому храмі.


(Церковний хор храму во ім’я Різдва св.Предтечи і Хрестителя Господня Іоанна.Фото 1912 року
На фото:Віннічук Уляна Василівна,Віннвчук Тетятна,Віннічук Марія, Гапчук Йосип Самойлович,Віннічук Мирон Васильович(регент),Віннічук Василь Антонович(староста храму),Віннічук Михайло Васильович(внизу)) 


СКОМОРОХИ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Війна невблаганно наближалась до порогу країни. На світанку 22 червня 1941 року німецька авіація бомбардувала мирні міста та села. У числі перших зазнав повітряного удару і Житомир. У перші години війною було зруйновано багато житлових будинків та народногосподарських об’єктів, військовий аеродром в с. Скоморохи.
  Старожили згадують,що коли німці бомбили аеродром і склади з боєприпасами, величезні дуби, що росли поряд з складами,долітали а ж до річки. Під час бомбардування селяни села ховалися в льохи.
  Німці з’явилися в Скоморохах в середині липня і одразу запровадили свої порядки. Поводили вони себе як господарі,поселялися в кращих будинках, забирали продукти харчування, худобу. За другим КПП росли гарні берези,дуби, їх всі рубали і вивозили до Німеччини. До Німеччини вивозили юнаків і дівчат, яким виповнилось 16 років.
  Коли лінія фронту перемістилась на схід, в селі залишився німецький комендант. Завдяки йому більше з села нікого не вивозили. Комендант попереджував свого візника Баранівського Франца Адольфовича (поляка за походженням) про набір остарбайтерів для відправлення у Німеччину,а той, в свою чергу, попереджував односельців, щоб тікали до лісу на період збору.
В Скомороській школі, в Будинку офіцерів були розміщенні штаби німців.
Сільський клуб завойовники переобладнали в продуктивний склад, поряд зробили криницю. Кожен день до складу приїздило до тридцяти машин з продуктами. Німці – народ пунктуальний,обід по розпорядку. Про відпочинок вони теж не забували, неподалік другого КПП розташовувалось німецьке казино.
  Про наміри нових господарів влаштуватися в Житомирі та області на довго свідчить і такий незначний на перший погляд факт, німецьким зразком. Руками військових була викладена бруківка від сучасного пам’ятника «Літак» через центральну вулицю Скоморох до виїзду на трасу на Житомир.
  Ліворуч від кінцевої зупинки автобуса №116, в сторону Гуйви, розміщувався концтабір для радянського військовополонених . Селяни чим могли допомагали: перекидали хліб, овочі, одяг, ліки та інше.

Лист бійців і сержантів Н-ського госпіталю колгоспникам і колгоспницям артілі «Червоний жовтень» с. Скоморохи, Житомирського району, з подякою за виявлену турботу про поранених воїнів.
  22 лютого 1945 року.
Дорогі колгоспники і колгоспниці!
  Прийміть від нас бойовий привіт і побажання успіхів у відбудові колгоспного господарства і свого добробуту.
Ми від усього серця щиро дякуємо вам за тепле піклування про нас і за вручені нам подарунки.
Товариші, нема слів, якими б можна було б виразити наші почуття, нашу радість і гордість за наш радянський тил, який героїчно, трудовими подвигами допомагає Червоній Армії в боротьбі з гітлерівськими розбійниками.
   Ваша сердечна турбота про воїнів запалює в нас гарячу любов до Батьківщини і нагадує нам про наш обов’язок перед  Вітчизною. Дякуючи непохитній волі до перемоги,сміливості  і воєнній винахідливості наших бійців і командирів, ми викинули за межі нашої Батьківщини гітлерівську нечесть.
  Всі спільники Гітлера  покинули його , і фашистська Німеччина опинилася в повній  політичній і воєнній ізоляції. Ідучи в бій , ми бійці і сержанти, несемо в своїх серцях гнівІ помсту нашого народу за всі муки і страждання,заподіяні німцями. Ми примусимо німецьких грабіжників повернути все розграблене у нас добро.
   Семимильними кроками проходять радянські воїни по Чорній німецькій землі і наближаються до злочинного Фашистського лігва - Берлін.
  Не далекий час повного торжества нашої перемоги.
  Ми палаємо одним бажанням – як найшвидше вилікуватися і повернутися на фронт, щоб взяти участь в завершенні розгрому ворогів.
  Поранені бійці і сержанти Поздняков, Ковальчук, Красношапка, Островський, Павленко.  
  «Колгоспний прапор» 22 лютого 1945р.№12
  В Скоморохах німців одразу по-своєму пронумерували подвір’я. І ось 1942року після наради загарбники почали ходити по хатам і видавати дерев’яні карточки з номерами подвір’я і оголошували, щоб збирались їхати «на благословенний берег Дніпра». Місцевих жителів виселяли з кращих будинків і депортували у Дніпропетровську область.
  24 грудня 1943 року після потужної артилерійської і авіаційної підготовки розпочалося Житомирсько – Бердичівська наступальна операція.
  Бої з перемінним успіхом тривали до кінця грудня 1943 року.
  Ось що згадує Раїса Костянтинівська: «Німці готувалися святкувати Новий рік, коли радянська війська та партизанські з’єднання Ковпака разом з місцевими жителями повернулись в Скоморохи.
  Загарбники змушені були швидко все кидати та втікати з села».
  Гітлерівські угрупування зосередились на правому березі р. Гуйви. Більше того, в Скомороський церкві в ім’я Різдва св.Предтечі і Христителя Господня Іоанна німці залишили коректирувальника вогнем, навіть замінували його щоб не втік. Завдяки цьому німці тривалий час міцно тримали оборону. Загинуло на полі дуже багато наших солдат, але лінія фронту залишилась на місці. Перепоною в наслідки радянських військ був саме коректирувальник, який став очима німецьких мінометів. Підійти до храму було неможливо. Іншого способу подолали спротив загарбника,як підрив церкви разом з коректирувальником, не було…
  Важко було приймати рішення на підрив храму, але це було спасіння для тисяч наших вояків. Вже сутеніло, як рішення було прийнято і запалав Храм від випущеного з   радянських мінометів запалювального снаряду. Очевидці тих подій стверджують, що в момент підриву з храму в небо піднялися три голуби, як символ Святої Трійці і деякий час кружляли над ним.
  Після цього пішли наші танки, і село Скоморохи було звільнено від загарбників.
  31 грудня 1943 року радянські війська визволили обласний центр – м. Житомир і Скоморохи.
  Воїнам – визволителям та односельцям, які полягли в боях проти фашистів, жителі села встановили три пам’ятники на сільському цвинтарі та обеліск Слави біля сільського клубу.
  
(ОБЕЛІСК СЛАВИ)


МОГИЛА №5, Місце поховання на цвинтарі с. Скоморохи. Дата поховання 1941-1945рр. В 1975р. могилу зроблено перепоховання залишків спалених радянських військовополоненних конц.таберу з аеродрому смт. Озерне. Прізвища невідомі. Зі слів 800чол. Кількість похованих загиблих під час війни – 48 чол. із них невідомих не має. Кількість увічнених – 48. В1975 році зроблено кам’яну скульптуру пам’ятника. 

 

МОГИЛА №4 Місце поховання на кладовищі. Дата поховання 1941-1945 рр. Кількість похованих 53 чол. із них невідомих 16 чол.  Кількість увічнених -37. В 1959 році зроблено скульптуру бетонного пам’ятника .


Героєві пам’ять і слава
У селі Скоморохах 
народився герой 
Радянського Союзу
О.Д Флейшман.

Флейшман Олексій Дементійович.Народився 29 липня 1917 року в селі Скоморохи Житомирського району,Житомирської області, в сім’ї робітників. Українець, Член КПРС з 1940 року. Закінчив автодорожню школу. Працював автомеханіком в Житомирі. В березні 1939 року призваний в армію. В 1940 році закінчив Одеську військову школу льотчиків ім. П.Осипенка.
  В Великій Вітчизняній війні з червня 1941 року, на Південно-Західному, Брянському, Сталінградському та Південно – Кавказькому фронтах. За мужність і відвагу, проявлених у повітряних боях з німецько-фашистськими загарбниками, заступник командира ескадрилі 4-го винищувального авіаційного полка 287-ї винищувальної авіаційної дивізії Сталінградського фронту старший лейтенант  А.Д Флейшман Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
  Після війни продовжував служити в армії. В 1946 році закінчив Військову академію командного і штурманського складу ВВС Червоної Армії. З 1957 року полковник запасу. Жив і працював в Харкові.
За період війни старший лейтенант Флейшман особисто  збив 13 літаків противника і в групових боях – 14. На його рахунку 326 бойових вилетів, більше 60 повітряних боїв. За ці подвиги, за його мужність і хоробрість в боях з ворогом він відмічений вищою нагородою Батьківщини.
Наші земляки

Повпред України в Петербурзі
  Чимало слів подарувала нам прадавня грецька мова. Серед них й «бібліо» - книга, «графія» - пишу. Сполучення їх коренів утворює «бібліографія» - науку, що розробляє методи опису творів друку, складання їх покажчиків і оглядів для наукового і практичного використання, а також з виховною метою. Саме так визначено бібліографію у « Словнику іншомовних слів». На жаль, там не сказано, що одним із засновників науки про книгописання є наш земляк, уродженець села Скоморохи Житомирського  району Володимир Феофілович Боцяновський.
  Першим пошук почав працівник Житомирського краєзнавчого музею К.Крайко. він віднайшов родичів вченого-літератора, його фотознімки, познайомився з творами земляка. І виявилося, що постать В.Ф. Боцяновського значно вагоміша і колоритніша, ніж здавалося…
  Володимир Феофілович народився 27 червня 1869 року в селі Скоморохи Житомирського повіту Волинської губернії в родині священика. 1878 року поступив до підготовчого класу Житомирської чоловічої гімназії, яку закінчив в 1888 року. Під час навчання жив на квартирі настоятеля св. Михайлівської церкви Ф.І.Храповича на Михайлівській вулиці.
  Ще навчаючись у гімназії, юнак виявив неабиякі література здібності. І вже в 16-річному віці з’являються його перші публікації в Житомирській губернській газеті «Волинь», зокрема нарис «Живые мощи».
  У 1888 році Володимир Боцяновський стає студентом історико – філологічного інституту в Петербурзі, а ще через три роки переходить на історичний відділ Петербурзького університету. Тоді ж з-під пера здібного студента на його батьківщині в Житомирі виходить невеличка за обсягом, але надзвичайно цікава краєзнавча праця – книжечка «Публичная библиотека в Житомире (по поводу її 25-летия)». Вміщений в ній фактичний матеріал,старанно зібраний молодим дослідником, вочевидь, під час канікул, становить цінність і для сьогоднішнього читача.
  З цієї книжки ми маємо можливість дізнатися про історію  однієї з найкращих бібліотек в Україні, яка бере свій початок з квітня 1866 року.
    За рік після виходу книжки про історію Житомирської публічної бібліотеки її автор закінчив університет і отримав посаду чиновника в імператорській канцелярії з прийму прохань.Цікаво,
що Володимир Феофілович приховував місце своєї служби від 
колег-літераторів,як,зрештою,і свої знання літературою-від колег-чиновників.
     Молодий літературознавець жваво цікавився життям рідної Волині,не поривав із містом своєї юності. Його ім’я стоїть під проектом Статуту Товариства дослідників Волині, яке було започатковане з ініціативи житомирянина, також випускника Петербурзького університету Миколи Івановича Коробки. Цілком вірогідно, що саме за сприяння Боцяновського  як чиновника канцелярії з прийму прохань врешті-решт було прийнято «височайше соизволение» на дозвіл діяльності Товариства дослідників Волині в Житомирі. До речі, його перше організаційне засідання відбулося 2 грудня 1900 року саме в приміщенні Житомирської публічної бібліотеки,для якої у 1897 році було споруджено ошатний двоповерховий будинок на Пушкінській вулиці,36, котрий досі прикрашає місто.
       В. Ф. Боцяновський і надалі цікавився житомирською тематикою.Друкував зокрема краєзнавчі праці «Про походження назви «Волинь», «Вчителів В.Г.Короленка». Володимир  Феофілович є автором численних статей про письменників у відомому словнику Блокгауза і Єфрона. Він плідно  співпрацює з багатьма часописами, у тому числі  й з «Киевской стариной».
       З-під пера нашого земляка виходять численні праці , які популяризують українську літературу і мистецтво. Його сміливо можна вважати повпредом української культури в місті на Неві. Нашому землякові належать статті про М.Заньковецьку, М.Коцюбинського, Т.Шевченка, переклади га російську гуморесок О.Вишні, вперше здійснений переклад українською гоголівського «Ревізора»…
  1939 року ним опубліковано повість Т.Г.Шевченка «Петербурзькі зустрічі», що разом з іншими публікаціями В.Боцяновського про поета мала увійти до широкого біографічного коментарю «Тарасові університети».
  Та, на жаль, рукопис загинув під час ленінградської блокади. 72-річний старійшина літературного цеху навідріз відмовився залишати блокований Ленінград. Через хворобу його все ж евакуювали до Москви, де він незабаром помер 16 липня 1943 року. А ще наш земляк був активним співробітником багатьох видань, редагував «Сатиричний журнал», видавав часопис «Свободним художникам», був одним із засновників та першим президентом(1904-1905рр.)Російського бібліографічного товариства.
  Мабуть, цікавим буде й такий факт з біографії Володимира Феофіловича.
  Як з’ясував житомирський краєзнавець К.Крайко, старша сестра В.Ф.Боцяновського Олена була одружена з відомим дослідником Волині Михайлом Петровичем Кудрицьким. У житомирянки Л.Є.Кудрицької (внучатої племінниці В.Ф.Боцяновського) зберігся список деяких передвоєнних праць Володимира Феофіловича. Наприкінці шістдесятих років Житомирському краєзнавчому музею було подаровано вісім картин з колекції М.М.Смирнова – зятя В.Ф.Боцяновського. Серед них – «Портрет С.Суворіної» І.Крамського, жіночі портрети роботи Я.Тільберга та двох невідомих авторів, а також інших художників. Але відбулося це якось непомітно і, перш за все, тому, що був призабутим сам В.Ф.Боцяновський…
  Наш земляк залишив нащадкам велику літературну спадщину, яка ще чекає свого дослідника.
  
Феофіл Ігнатійович Боцяновський 
   
    У 1909 році протоієрей Феофіл Ігнатійович Боцяновський був заштатним священиком. В архівному документі ми читаємо:
  «…Проходил должность законовчителя в бывшей Писковской сельской школе с 1874 по 1885г.
     Состоит законоучителем и заведующим Писковской церковно-приходской школы с 13 марта 1885 года.
     Состоит законоучителем Скоморохского народного одноклассного училища с 15 декабря 1902 года.
     Проходил должность члена съезда  Житомирского училищного округа с 1891 по 1894 года.
     Проходил должность члена Правления Житомирского мужского духовного училища с 1892 года 13 февраля по 15 февраля 1904 года.
     Проходил должность члена женского Уездного Отделения Волынского Епархыального Училищного Совета с 1907 года, 5 ноября.
     Награжден набедренником в 1870 г.
     Объявлена благодарность Высокопреосвященнейшим Палладием, Архиепископом Волынским « за хорошее устройство и приличное содержание школы» 29 марта 1886 года.
      Награжден « Скуфьею» « за примерное исполнение  пастырских обязанностей» в 1888года.
   Награжден «Камилавкою» в 1893 году.
   Обьявлена благодарность Модеста 1895 года, 12 января « За труды по ревизии Житомирского женского училища духовного ведомства».
   Награжден «Наперстным крестом» 3-9 апреля 1898 года.
    « За особенную заботливость и труды по церковношкольному делу» изьявлена благодарность Волынського Епархиального училищного Совета, 1904 год.
  Награжден книгою «Библия» за особые труды по народному образованию.
  За двадцатипятилетние труды по обучению в народных школа Всемилостивше сопричислен к ордену св. Анны 3-й степени, 3 февраля 1902 года. 
  Награжден саном Протоирей – 14 апреля 1904 года.
   Сопричислен к ордену св. Анны 2-й степени «за труды по народному образованию» 6 марта 1908года.
 
Сучасний стан населенного пункту
Будівництво нового храму с. Скоморохи
  Довгий час мешканці смт. Озерного та с. Скоморохи ходили до церкви в сусіднє село Піски. Прямої зручної дороги до храму не було, є тільки стежка через ліс. У Пісківському храмі на честь св. Георгія Победоносця з 1997 року почав служити о.Дмитрій Новіцький, а вже у наступному 1998 році він отримав благословення архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського Гурія на будівництво храму в с. Скоморохи і смт. Озерному.
  Виникло багато питань-труднощів: велика вартість проектної документації, відсутність кваліфікованих робітників, а головне – відсутність коштів.
  Наступили Різдвяні свята, Водохрещення, і батюшка пішов освячувати домівки. В одній з квартир в Озерному двері відкрили діти приблизно п’яти – десяти років, батьків вдома не було. Але батюшка освятив їхню оселю і збирався вже йти, як діти сказали: «Вам же треба щось дати?» На що священик відповів: «Що ж ви дасте, мабуть, немає нічого». Менший сказав: «Зараз, почекайте!» і принесли скарбничку. Зараз же її розбили і всі гроші віддали на будівництво церкви. Це була найбільша лепта того дня.
  Зі слів о.Дмитрія: «Я тоді подумав, що заради цих дітей, незважаючи на труднощі, треба починати будувати храм. Адже молитва дітей, їхня безкорислива жертва долітає до Бога найшвидше».
  Ходили чутки, що церкву під час війни спалили німці, прихожани написали листа до Посольства Федеральної Республіки Німеччини з проханням допомогти побудувати церкву. Німецькі власті, вивчивши архівні матеріали, написали відповідь.
  І ось,вже у 1998 році, почали оформляти документи. Довго обирали місце. Завдання було визначене – будівництво в Озерному, але з метою об’єднати і с. Скоморохи. Вирішили будувати на лісовій галявині, поряд із сільським магазином, де влітку багато аличі та суниці. Новогуйвинською селищною радою була виділена під будівництво храму територія розміром 0,49 га, на якій знаходилося 300 соснових дерев. В березні 2001 року дерева зрізали, пеньки зусиллями прихожан викорчовували вручну.
  На ділянці, яку виділили православним під забудову храму, було встановлено поклонний хрест, перед яким і відбувся 14 березня 2002 року перший молебень. Нижній храм вирішили освятити на честь святих проповідників Мефодія і Кирила. В Україні по цей час існує проблема розколу Православної Церкви, і тому був зроблений такий вибір, що святі брати просвітили українців, де знаходиться істина і благодать Божа. Біля будівельного майданчика був встановлений вагончик, в якому і проводилися перші Служби Божі.
  Після того, як архієпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій освятив місце, хрест і перший камінь, будівельники почали рити котлован. І знову випробування – грунт-плавун, потрібна дренажна система. Військові частини Озерного надавати посильну допомогу – технікою, підвозом води та ін.
  Запросили будівельників,які відбудували Тригірський монастир в с.Дениші – Баліцького Валерія та Лабутінського Володимира. Вже кілька років вони працювали на нашому будівництві. При церкві для будівельників організована їдальня.
  Майже зразу при храмі почали діяти недільна школа. Перші учні вже навчаються у вищих навчальних закладах, духовних семінаріях, навіть одна випускниця стала матушкою.
  Вже два роки поспіль при нашому храмі організовується православний табір, до якого приїжджають діти з Житомира та Житомирського району.
  Багато роботи ще залишилось до закінчення, будівництво, отже і досі кожен бажаючий може зробити свій внесок, щоб наш храм на честь святих проповідників Мефодія і Кирила на довгі роки прикрасив рідне село Скоморохи.  


Річка Гуйва яка протікає в  с. Скоморохи


КУЛЬТУРА
БІБЛІОТЕКА с. СКОМОРОХИ
В 1924 році в с. Скоморохи була хата читальна,яка знаходилася на тому місці, де зараз проживає Карпук Іван Тарасович. У 30-х роках було побудовано сільський клуб, в якому була сільська бібліотека. В роки Великої Вітчизняної війни клуб було спалено. Після війни побудували клуб, який діє до цього часу. У сільському клубі розміщувалась сільська бібліотека в 2-х кімнатах. Завідуюча бібліотекою була Матвійчук Антоніна Дем’янівна, жителька с. Станишівки. Антоніна Дем’янівна, пропрацювала бібліотекарем по 1977 рік. З 1978 року бібліотекарем була Півторак Софія Володимирівна.
З 1980 року було відремонтовано приміщення школи, куди і було переміщено сільську бібліотеку. З лютого 1980 року бібліотекарем працює Кулєша Юзефа Леонідівна. Книжковий фонд бібліотеки становить 6877  книг. 

 

Бібліотекар Кулєша Юзефа Леонідівна

 

На території села Скоморохи працю сільський клуб, магазин та ФАП (фельшерсько-акушерський пункт)

ФАП с.Скоморохи

Бібліографія
1.Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область.-К.1973р.
2.Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.-К.1969р.
3.Золотые звезды Полесья.-К.1985р.
4.Архівні документи 
5.Свідчення очевидців.

 


ІНФОРМАЦІЯ СТАНОМ НА 2013 РІК ЗІБРАНО З РІЗНИХ ДЖЕРЕЛ:
  Свідчення очевидців
   Архівні документи
 
ЗАПИСАНО БІБЛІОТЕКАРЕМ БІБЛІОТЕКИ с. СКОМОРОХИ КУЛЄША ЮЗЕФОЮ ЛЕОНІДІВНОЮ